{
  "$type": "site.standard.document",
  "bskyPostRef": {
    "cid": "bafyreigo7githv4vxsw2bai2kdk4bvisejl6ifihf5ngb6lwjdm5bhtfgm",
    "commit": {
      "cid": "bafyreie2aku6vjzvqwg52uqet6pzindocp7qbatnsuf7d7yme7h77lrwdi",
      "rev": "3mnjx5okmtm25"
    },
    "uri": "at://did:plc:p7sxjpo2opcfkn7cgi5jqyqi/app.bsky.feed.post/3mnjx5oiehk2n",
    "validationStatus": "valid"
  },
  "content": {
    "$type": "pub.leaflet.content",
    "pages": [
      {
        "$type": "pub.leaflet.pages.linearDocument",
        "blocks": [
          {
            "$type": "pub.leaflet.pages.linearDocument#block",
            "block": {
              "$type": "pub.leaflet.blocks.text",
              "plaintext": "Про стан внутрішньої еміграції і людей з особливими потребами. Внутрішня еміграція — це така цікава річ. Тобто, вона, наприклад, щоб було зрозуміло, я, наприклад, з західної України. Я такий бендера, весь говорив українською. І я пам'ятаю, коли я був підлітком, я приїхав в Київ, і мені розповідали, що я, тіпа селюк, і повинен нормально людям пояснювати, що я від них хочу з розумілою мовою. І тоді ти розумієш, що твій світ закінчується за збурчем, і ти іммігрант у власній країні. Тому що просто, типу, соціум довкола чомусь тебе не розуміє. Потім, 30 років потому, вони тобі ось-ось розповідають, що там у місті \"Х\" всі говорили по-русски, тому їм так незручно, і вони взагалі жертви, і ми всі повинні співчувати, тому що так у них, тіпу, у житті сталося, тому ми всі повинні під них піднятися. Ну, це така історія, зрозуміла для багатьох, в дійсності, з Західної України. Я дуже радію, що зараз вона змінюється. Але є глобальніша історія. Ви народжуєтеся з особливими потребами у світі, створеному людьми, які таких проблем не мають. І цей світ, в принципі, взагалі не для вас. І ви не можете толком пояснити, що ви відчуваєте, тому що у вас і словнокого запасу для того немає, і розуміння, типу, вашого стану, якби, немає, тому що в більшості людей таких проблем нема. І відповідно, ви можете апелювати і розмовляти про ці речі тільки з тими людьми, які або перейшли такий досвід, або в них є, наприклад, діти, або в них є родичі. Ну, тобто, вони дотищені до того досвіду. І так виходить, що ви теж мігрант. Тому що ви живете в світі, в принципі, який, ну, закінчується не за збручем, а закінчується, в принципі, за дверима вашої квартири. І це веде до того, що ви ізолюєтесь. Ну, тобто, якщо в цьому світі не можете пояснити, хто ви, ви починаєте закриватися. Це один із шляхів. Другий шлях — це, якби, розширення життєвого простору. Тобто, ви починаєте повільно відвоювати, тобто, ви починаєте цю лінію збруча кудись рухати, якось пояснювати, якось йти в той світ і намагаєтеся якось пояснити щось. Якщо у вас вистачає, ну, життєвої енергії на це, якщо у вас вистачає на це сил і можливостей, якщо ви маєте в цьому потребу. Якщо ви цю потребу не освітовлюєте, ви починаєте ізолюватися і шукати світ, який для вас комфортний. І це може бути або віртуальний світ, де ви можете сформувати свою ідентичність без прив’язки до своїх фізичних проблем. І багато хто так робить, багато хто йде в геймблінг, багато хто йде в базартні ігри, ще на такі ставки, все решта. Хтось просто будує, ну, якби, віртуальний аватар і в ньому живе. От. Тобто, форматів ізоляції багато. Хтось переключається з людей, наприклад, на тварин, тому що в них більше емпатії і співчуття, ніж у людей. Хтось ще там щось робить. Ну, це така, типу, цікава історія. Але в дійсності є такий побічний ефект всієї цієї внутрішньої міграції, коли ти ростеш у світі, який для тебе чужий, ти розвиваєш автономну ідентичність. Це означає, що в тебе дуже багато підтримки і якорів, не зовнішніх, а внутрішніх. Тобто ти вчишся спиратися сам на себе, і це, може, з боку виглядає, як Мюхаузен, а на практиці це досить непоганий навик для виживання. Але це досить болісно. На практиці. І самотньо. Якщо що. Тому, так. Тому нам треба все ж таки розвивати внутрішні опори, але в той самий час будувати мости і ставити опори, які ведуть до зовнішнього світу, комунікації, відкритості, і будувати суспільство, де немає внутрішніх мігрантів, ні мовних, ні людей з особливостями, ні людей з якимись нейровідмінностями. І це вимагає гнучкості. І від тих людей, у яких є виклики, і їхнього розуміння, що світ їх не розуміє, і у зовнішнього світу, якому треба зрозуміти, що є просто інші люди, і вони мають право на існування. І це такий двосторонній процес. Я б дуже хотів, щоб цей процес відбувався в Україні. Тому що ми стикнемося. Ми вже стикаємося з людьми, у яких після війни є великі травми, як фізичні, так і психологічні. І ми маємо надію, що через тих героїв, які віддали здоров'я з усю Україну, побачимо, і цих героїв, і тих людей, які все життя були у внутрішній еміграції, тіні, які мають подібні виклики, і може вони не віддавали здоров'я за країну, але вони мають право існувати в тому соціумі. І бути в тому соціумі в комфорті, і приносити тому соціуму якусь цінність, яку вони можуть, і яку вони щиро хочуть принести."
            }
          }
        ],
        "id": "019e975d-50e1-7220-8657-7a0e336411fd"
      }
    ]
  },
  "description": "",
  "path": "/3mnjx5homos2v",
  "publishedAt": "2026-06-05T10:39:33.136Z",
  "site": "at://did:plc:p7sxjpo2opcfkn7cgi5jqyqi/site.standard.publication/3m6merbxuls2l",
  "tags": [],
  "title": "Інвалідність як внутрішня еміграція "
}